Мене соромили усі, кому не лінь: «Як же так, ти безвідповідальна мати, ти не думаєш про майбутнє дитини!»

Двa роки тому мoя Олеська закінчила шкoлу. І не стала нікуди поступати.
Усього два факти, а скільки зa ними трагедії! Причому не моєї, чи не Лecіной, не нашої сім’ї взагалі. Трагедії сторонніх людей.

Знайомі, друзі, колеги, родичі ставили одне і те ж питання: «Де дочка вчиться?». А почувши, що поки ніде, починали віоупляти очі і заламувати руки, немов сталося щось страшне і непоправне. Мене соромили усі, кому не лінь: «Як же так, ти безвідповідальна мати, ти не думаєш про майбутнє дитини!».

А я-то якраз думала.
Просто до кінця 11 класу стало ясно, що Леська не знає, ким хоче бути. Чи то продюсером, то чи психологом, чи то літачки з паперу клеїти. От не знає і все тут. Поступати тільки заради диплома, щоб «корочка» була? Просиджувати штани в університеті заради галочки в графі про «вищу освіту?

Ми сім’єю вирішили, що надходження треба відкласти. Дати Лесі можливість намацати те, чим захочеться займатися нехай не все життя, але хоча б значну її частину. Спробувати працювати — скрізь, де буде цікаво, приміряти на себе різні професії.

Ні для мене, ні для неї це рішення не було чимось важким і вимученим. Так ось у німців це взагалі звичайна справа — діти після школи беруть рік або два на «подумати». Займаються волонтерством, подорожують, намагаються почути себе, методом проб і помилок знайти своє покликання. Це рік передиху, коли над тобою нічого не висить, нічого не тисне. Ти можеш спокійно роздумувати і, наприклад, готуватися до іспитів без лихоманки, поспіху, нервових зривів і відра валер’янки.

Леська до вузу не пішла. З’їздила відпочити, потім створила своє агентство з майстер-класами, потім вийшла на роботу, намацала те, що «прямо моє, мама!». Паралельно займалася різними кльовими проектами, здійснювала свої мрії — побувала, наприклад, в Кореї, на яку сама і заробила. І насолоджувалася.

Її найкраща подруга-медалістка пішла туди, куди сказали батьки. Працювати за цією спеціальністю вона навряд чи буде — не її вибір, так було треба, щоб всі були задоволені. Другу однокласницю штовхнули на платне аби вчилася, не бовталася без діла. 300 тисяч на рік. Факультет вибирав тато: той, де дають модну «хлібну» професію. Ця дівчинка вже теж розуміє, що це їй не потрібно, але і кинути не може. Зате обидві вже два роки вчаться. Рідня і оточення спокійно.

Мої ж знайомі голосили: «Дівчинка втрачає рік!». Я впадала в ступор, коли мене хтось починав відчитувати. Спочатку намагалася пояснювати, потім звикла.

Потім одного разу перервала приятельку простою фразою: «Зате у неї міжнародний проект, чудовий досвід і зарплата вище твоєї рівно в два рази». Вона образилась. Даремно я так, напевно, але потрібно було якось захищатися.

Цього року Леська поступила. Отримуватиме ту професію, яка їй дійсно потрібна — вона вже знає точно, що хоче займатися продюсуванням і організацією великих заходів. Вчора обмили її студентський квиток.

Ми нікуди не спізнилися. Ми просто їдемо в тому темпі, який нам комфортний. І, головне, туди, куди нам треба.

Ольга Кіц-Ковязіна

Мене соромили усі, кому не лінь: «Як же так, ти безвідповідальна мати, ти не думаєш про майбутнє дитини!»